У яскравому сузір'ї імен відомих діячів культури і мистецтва одне з почесних місць належить художнику Олександру Осмьоркіну (1892-1953 рр.). Зацікавленість творчим спадком талановитого колориста, яким справедливо вважається О.Осмьоркін, збільшується з кожним роком. Наймолодший з членів групи московських живописців "Бубновий валет" у 1930-1940 х рр., він створив уСРСР своєрідну потужну мистецьку школу, основою якої стали гуманізм та ідея виховання людини мистецтва.
  Єлисаветград - центр степової України. Тут у 1892 р. він зробив свої перші кроки у життя. В цьому місті пройшли дитинство і юність Олександра Осмьоркіна. Тут він отримав першу професійну мистецьку освіту, навчаючись у вечірніх рисувальних класах при земському реальному училищі, у талановитого живописця "художника-пересувника другого призову" Федосія Козачинського. Вони часто ходили на природу, "то були уроки живопису з натури, що супроводжувалися вудінням риби та варінням юшки. Все було тепло і сердечно..." Так О.Осмьоркін захопився пейзажем, що став для нього не лише улюбленим жанром, а також і своєрідною майстернею, звідки він черпав кольорову палітру своїх творів.
  Єлисаветград на переломі ХIХ та ХХ ст., з його еклектично-модерновими "Палаццо" нових багатіїв, з так званих "реальних людей", електричними ліхтарями на вулицях, ранковим гудінням трамваїв, афішами, що сповіщали про музичні зустрічі, театральні вистави та художні виставки, не міг не заворожувати юного Шуру Осмьоркіна. Але досить швидко таїна міста зникла, бо існував інший Єлисаветград - чиновний, наскрізь проникнутий духом параграфа, регламентації та бюрократії, заражений страшною імперською бацилою провінційності, його личина не терпіла талантів. Відбиток цієї личини збережеться і через роки. "Тут сумно й похмуро, погода-мряка, з'явилися ті ж відчуття, як в юності, скоріше б вирватися", - напише О.Осмьоркін iз міста у 1930 р.
  У дитинстві від тяжкої атмосфери міста О.Осмьоркіна рятувала поезія О.Пушкіна та життя в будинку брата його матері, відомого в місті архітектора, випускника Московського училища живопису, ваянія і зодчества Якова Васильовича Паученка. Як згадував сам О.Осмьоркін: "Мій дядько привіз iз собою у провінційне місто стійку прихильність до живопису його сучасників (до К.Коровіна), а разом з нею немало малюнків, етюдів та краєвидів. Замилування мистецтвом ламало в мені заповідь синівського послуху. Я став мріяти про заняття живописом". Саме в будинку Я. Паученка майбутній професор живопису О.Осмьоркін знайде свої мистецькі уподобання. Спочатку він захопиться театром, беручи активну участь у домашніх виставах, які так полюбляв його дядько. То були сцени з українського побуту і класичний театр Шекспіра та Шиллера, фрагменти російської та української драми і лялькові вистави. Емоційні переживання того часу фіксують малюнки О.Осмьоркіна 1900-х рр. "Романтична сцена", "Ляльковий театр", "Арлекін і Коломбіна" та спогади сучасників "Шура Осмьоркін був затятим театралом, і, мабуть, мріяв стати актором. Любив драпіруватися в накидку й перефразуючи своє прізвище говорив: "Я - Кін Осьмой", - пише єлисаветградець, відомий радянський художник П. Покаржевський. І, мабуть, Осмьоркін став би актором, якби одного разу не побачив у журналі "Нива" репродукції з творів М. Врубеля, творчість якого докорінно змінила його погляди на можливості живопису. Він побачив у ньому реальну образність, відмінну від літературної ілюстративності академізму.
  У 1910 р. О.Осмьоркін їде до Петербурга, в школу Товариства заохочення художеств при Академії, де майже рік навчається у М. Реріха, але не знаходить того, що шукає - мистецтва, наповненого реальними переживаннями та відчуттями. В 1911 р. вступає до Київського художнього училища, але й тут він зустріне ту ж саму мертву петербурзьку академічність, іноді прикрашену картинами українського побуту. "Я блукав у Петербурзі і Києві, як повз чужого мені "світу мистецтва" так і повз прісного епігонства передвижництва. Серед моїх педагогів не було П.П. Чистякова, за яким багато хто йшов довірливо і захоплено. Виняток на той час складав хіба що І. Машков, до якого я волів потрапити, перебуваючи ще в Києві", - зізнавався Олександр Осмьоркін.
  І.Машков був одним iз фундаторів групи московських живописців "Бубновий валет", з творами яких Осмьоркін познайомився на так званій "Незалежній виставці" 1911 р. в Києві. "Завдяки цьому живопису якось одразу швидко скоротилася відстань, що відділяла мене від опанування кольору - найбільш складного засобу на шляху оволодіння живописом". До того ж цей живопис стверджував ідеї, закладені французьким художником Полем Сезаном, мистецтвом якого уже тоді захоплювався О.Осмьоркін.
  Тож 1913 р. О.Осмьоркін виїздить до Москви в школу І. Машкова, а в 1914 р. уже бере участь у виставках "Бубнового валета", і подальша доля художника пов'язана з Москвою і Петроградом. Там складається коло його знайомих і друзів, серед яких С.Єсенін, О.Мандельштам, Г. Ахматова (її портрет роботи О.Осмьоркіна 1997 р. знаходиться в Літературному музеї, м. Москва), П. Кончаловський, А. Лентулов, В. Купрін. В квартирі Осмьоркіна завжди гамірно і повно різного мистецького люду, нестихаючі дискусії про творчість, події сучасності. Іноді на дверях з'являється табличка "Запрошую на вареники", але коли друзі розходяться, художник залишається один. Один між Москвою і Ленінградом, з власними думками про мистецтво.
  Час від часу художник згадує Україну, приїздить до рідного Єлисаветграда, який регулярно змінює свої назви в залежності від ідеологічних примх епохи: Зінов'євськ, Кірово, Кіровоград. Кожного разу О.Осмьоркін їде сюди з надією попрацювати, знайти спокій і опору, але кожного разу зіштовхується зі страшною чиновною бюрократією "Хотів працювати над заводським мотивом, але знову "пішла писати губернія"... Завтра спробую ще раз. Не вийде - плюну..." Іноді питання викликає сам зовнішній вигляд художника. "Вигляд у мене настільки підозрілий, що й на дорозі у мене питають документи". Та незважаючи на це, Осмьоркін вдома пише портрет батька, портрет няні Євдокiї Улянівни, портрет сусідського хлопчика, декілька натюрмортів та один зi своїх програмних творів - пейзаж-картину "Україна", за основу мотиву якої художник узяв реальну місцевість в районі села Лелеківка (нині околиця Кіровограда).
  Скоріш за все, О.Осмьоркін знав легенду про козака Лелеку - засновника селища. І вибір місця для нього був не випадковістю. Адже українська культура не була лише гостею в родині Осмьоркіних - Паученків. За спогадом сучасників батько О.Осмьоркіна, Олександр Павлович, вільно розмовляв українською мовою, часто використовував українські примовки та приказки. До того ж він збирав рідкісні зразки народної творчості. Твори з його колекції ми зустрічаємо у каталозі Першої Єлисаветградської художньої виставки 1913 р. До речі, на виставці експонувалися і твори молодого О.Осмьоркіна, як учня Київського художнього училища, поряд з картинами митців східного товариства передвижників Васильківським, Костанді, Судковським та ін.
  З 1920-х рр. Осмьоркін був у добрих приятельських стосунках з Анатолем Петрицьким, бував у нього в гостях, вони навіть обмінювались творами. Дуже цінував відносини зі Степаном Яремичем, відомим художником і мистецтвознавцем, знавцем російського і українського мистецтва. Тож, найвірогідніше, що О.Осмьоркін достатньо добре орієнтувався у процесах, що відбувалися в українській культурі. І в картині "Україна" 1930 р. він виклав власне узагальнене бачення землі, на якій народився, і, як не дивно, але образ України О.Осмьоркіна майже вторить словам Т.Шевченка з поеми "Сон".
  Дивно, тому що в основному ми знаємо О.Осмьоркіна як знавця поезії Пушкіна. Пушкін був для нього практично другим "я". Про це згадують усі сучасники, та й сам Осмьоркін ще в юності, за словами А. Нюренберга, якось зауважував: "У мені течуть три крові - українська, грузинська і російська, перевагу віддаю російській, бо Пушкін - російський поет". А тут перед нами яскраво вимальовуються слова Т.Шевченка. Можливо, сюжет картини і вірші Шевченка - лише збіг обставин, але у художньо-меморіальному музеї О.Осмьоркіна зберігається "Кобзар" видання 1932 р. з дарчим підписом батька О.Осмьоркіна "Моя дитино! Згадуй про наше життя з тобою в Москві з 5.12.31 по 28.3.32 р. Міцно стискаю тебе в обіймах своїх. Твій батько". Напис зроблено українською мовою, книга зачитана і має помітки на полях. Аналізуючи деякі твори О.Осмьоркіна "Натюрморт з бандурою" ("Гітара і ліра") 1921 р., "Українське село" 1931 р., "Натюрморт з соняхами" та співставляючи їх iз фрагментами листів і виступів художника з питань мистецтва, можна припустити, що перед О.Осмьоркіним досить довгий час стояло питання власної самоідентифікації, яке він вирішує на користь ідеї утвердження мистецтва зi збереженням його глибинних національних рис, можливості вільної творчості як вищої мети людського існування.
  О.Осмьоркін віддасть 30 років викладацькій діяльності з єдиною метою - створити людей з філософією культури, людей мистецтва. Спочатку це був ВХУТЕМАС та ВХУТЕІН, потім Всеросійська Академія художеств, пізніше Московський та Ленінградський художні інститути. Але майстерня Осмьоркіна багатьом не подобалася, викликала роздратування, адже вона не вписувалася в офіційні рамки системи. Саме тому він зазнає серйозних утисків від влади у 1947-1953 рр. Художника звинувачено у формалізмі і відсторонено від викладацької роботи. Заборонено приймати замовлення та продавати свої твори. Проти нього розпочато судову справу, яка тягнеться до 1952 року. Але він продовжує працювати, до самої смерті 1953 року він не випускає пензля із рук, незважаючи на тяжку хворобу, викликану трагічними подіями в його житті. А його сучасник Олександр Дейнека напише про нього: "Розсіяний м'який лірик, шанувальник поезії, людина абсолютного живописного слуху, артист без будь-якого "ділячества", самовіддано закоханий у мистецтво, для якого воно було чимось набагато більшим, ніж будь-які практичні думки чи питання марнославства. Він пройшов через нас Дон-Кіхотом в мистецтві". Але його донкіхотство залишить живі плоди і дасть великий урожай "шестидесятництва" та "тихого реалізму" в СРСР, які поступово підточували і розвалювали скелю тоталітарного суспільства.