Друга половина ХІХ - початок ХХ ст. ознаменувалися революційними процесами в культурному житті Європи та Російської імперії, що було пов'язано з великими відкриттями в науці й техніці та реформуванням суспільних відносин. Поряд з іншими мистецтвами особливо активного розвитку набувають живопис і театр, які часто поєднуються в єдине ціле.
    Тріумф Віденської опери та російських театральних сезонів під орудою С.Дягілєва, одні з найяскравіших проявів театрального мистецтва того часу.
    Саме наприкінці ХІХ ст. формуються національні театри Угорщини, Румунії, Польщі, України. Стають популярними аматорські театральні гуртки.
    На теренах Російської імперії стають популярними домашні вистави, клубні зібрання інтелігенції, мистецькі салони. Так, в Москві величезною популярністю користується "Салон Тєнішевої", який згодом переростає в "Абрамцевське товариство", в Києві - "Салон Зеленської", в Харкові - "Вечори Закревського" і т.п. Як зазначав О.Бенуа: „Театр проникав у всі пори культурного життя суспільства".
    Звісно, що і Олександр Осмьоркін, формування творчої особистості якого припадає на 1900-і - 1910-і роки, не міг зостатися осторонь такого яскравого явища як театр. Тим більше, що Єлисаветград на цей час перетворюється в один з потужних центрів театрального мистецтва. В 1882 році тут створюється перша професійна труппа Українського реалістичного театру під орудою Марка Кропивницького.
    О.О.Осмьоркін захопився театром в будинку свого дядька по материнській лінії художника архітектури Я.В.Паученка, чия постать відіграла значну роль в становленні його як художника.
    Я.В.Паученко полюбляв влаштовувати аматорські вистави, і взагалі, як згадував О.О.Осмьоркін:"В його квартирі панувала атмосфера мистецтва". Свої дитячі враження від зустрічі з театром О.О.Осмьоркін передав у малюнках "Балаган", "Театр. П'єро, Арлекін і Коломбіна", "Цирк". На фотознімках 1900-х років можна побачити О.О.Осмьоркіна в ролі Карла Моора за п'єсою Шиллера "Розбійники" або в ролі Гамлета за однойменним твором В.Шекспіра, де за спиною молодої людини, заглибленної в роль, чітко проглядаються інтер'єри оздоби однієї з кімнат в будинку Я.В.Паученка, або за росписом декорації. Таким чином, саме в будинку Я.В.Паученка відбулося перше знайомство О.О.Осмьоркіна з класикою світової драматургії.
    "Шура Осмьоркін був затятим театралом і мабуть мріяв стати актором", - згадує його приятель по Єлисаветграду, відомий живописець П.Д.Покаржевський. Підтвердженням такої мрії може слугувати і лист від дирекції Музично-драматичних і оперних курсів Поллак, м.С.-Петербург, від 21 вересня 1910 року, з проханням до О.О.Осмьоркіна повідомити, чи має він намір навчатися згідно з поданою заявою. Та доля склалася інакше.
    Учениця О.О.Осмьоркіна, відомий театральний художник Софія Юнович згадувала, що за розповідями О.О.Осмьоркіна: "Юнаком, мешкаючи в провінційному місті, він прилучався до театру. Але не дивлячись на прекрасні зовнішні данні, актором так і не став. Художник переміг в ньому, хоча Мельпомена і надалі намагалася звабити його на підмостки".
    В 1910 році О.О.Осмьоркін починає відвідувати Школу Товариства заохочення художеств в С.-Петербурзі, а в січні 1911 року вступає до Київського художнього училища. І все ж не полишає свої театральні вправи. В Києві він відвідує відомий на той час мистецький салон викладача однієї з Київських жіночих гімназій Софії Зеленської. За спогадами Олександра Вертинського: "В її будинку бувало багато прекрасних людей: поети - Кузьмін, Володимир Ельснер, Бенедикт Лівшиць, художники - Олександр Осмьоркін, Марк Шагал, Іосиф Золотаревський, Натан Альтман та інші, багато талановитої молоді".
    Саме в цьому салоні О.О.Осмьоркін познайомиться з відомими в майбутньому діячами театру О.Вертинським та М.Фореггером. Їх поєднають спільні погляди на мистецтво та теплі дружні стосунки. У 1918 році О.О.Осмьоркін навіть напише портрет Миколи Фореггера - один з найяскравіших творів художника періоду його захоплення кубізмом і кубофутуризмом.
    В Києві доля зведе О.О.Осмьоркіна і з майбутнім театральним художником, одним з класиків театрально-декораційного конструктивізму І.Рабіновичем. В своїй автобіографії О.О.Осмьоркін зазначатиме: "Я став в училищі "протестантом". Таким же "протестантом" був і мій товариш, який навчався разом зі мною, Ісаак Рабінович. Шляхи до мистецтва ми прокладали собі, уникаючи гніта шкільного навчання, "бешкетуючи". Хоча "бешкетництво" це було, між іншим, невинної якості. Писали обличчя чистим кадмієм, відверто захоплювалися Врубелем, годинами розглядали репродукції Ван Гога, Матіса та інших "диких"..." Це був початок мистецького пошуку, результати якого О.О.Осмьоркін втілить у творах 1920-х - 1930-х рр.
    Слід зазначити, що 1920-і роки були загалом просто перенасичені художніми пошуками в напрямках створення нового мистецтва, де театр займає одне з провідних місць. І О.О.Осмьоркін не стоїть осторонь цього процесу.
    Так, у 1918 році О.О.Осмьоркін, перебуваючи у Кисловодську та П'ятигорську, виконує декорації до вистав "Жертва" О.Димова і "Два П'єро" Е.Ростана в постановці К.Большакова, прем'єра яких відбулася в приміщенні П'ятигорського клубу. У виставі"Два П'єро", як свідчить афіша, О.О.Осмьоркін виступив також в якості актора.
    Повернувшись до Москви, він бере участь у постановці вистав Театру культів "Ізіда", що відбувалися в приміщенні Петровського театру - Петровські Лінії. Зокрема оформив виставу за п'єсою Анатолія Каменського "Лєда". Художник Федір Богородський, так згадує цей час: "Ми сиділи в маленькому театрику, де йшла п'єса Анатолія Каменського "Лєда". Досить різноманітна публіка заповнювала лави невеличкої зали. Тут були і робітники, і червоноармійці, і якісь дівиці, що лузали насіння. Нарешті відкрилася завіса. Футуристичні декорації належали моєму новому знайомому (О.О.Осмьоркіну). Режисером вистави був М.М.Фореггер".
    З другом київської юності М.М.Фореггером в серпні того ж 1918 року О.О.Осмьоркін займається експериментами зі створення нового театру "Московський балаган", завданням якого виголошувалося: вияв усіх досягнень нового лівого мистецтва в живопису, поезії і драматичному мистецтві; пошуки в області народного балагану; досліди з об'єднання мистецтва цирку та театру. Ці завдання наочно показують, що цілі, які ставив О.О.Осмьоркін, були пов'язані з вирішенням питання синтезу мистецтв, розвитком ідеї художнього універсалізму. Театр, в цьому сенсі, був найбільш придатною дослідницькою територію.
    Фактично О.О.Осмьоркін, як і більшість художників групи "Бубновий валет", з якою постійно співвідносить себе художник, розглядає в цей час театр не як самостійне мистецтво, а вбачає в ньому частину розвитку загального живописного процесу. Звідси і відношення О.О.Осмьоркіна до монументального живопису як театральної декорації. І коли він виконує декоративні панно для приміщення театру Ради робітничих депутатів (колишнього театру Зіміна) та Театральної площі в Москві до першої річниці Жовтневої революції, і коли розписує агітпоїзди в 1918 році, то всеодно продовжує створювати театральну декорацію, хоча й таку, що вийшла на вулицю або охоплює велику територію країни. В цьому ж контексті можна згадати і досвід О.О.Осмьоркіна в якості художника під час зйомок кінокартини "Мільда і Зайла".
    В 1919-1920 роках О.О.Осмьоркін співпрацює з "Вольним театром" Б.Нєволіна, для якого виконує ескізи до вистави "Фуенте Овехуна" Лопе де Вега та декорації до вистави "Нора" за твором Г.Ібсена. Як згадує художник театра і кіно, живописець Василь Комардьонков: "Нєволін сам вирішив ставити "Нору". Декорації писав О.Осмьоркін. Вони були дуже гарними, але вистава в цілому успіху не мала..." В ескізах до цих вистав, а ще яскравіше в макетах декорацій до вистави "Фуенте Овехуна" 1927 р. в Білоруському Державному єврейському театрі в Мінську з'являється нова художня якість, прагнення до збереження дзеркала сцени як цілісної, самодостатньої картини, що не розчиняється в просторі глядацької зали. Пізніше в 1930-х-1940-х роках ця якість театральної самодостатності особливо яскраво виявиться в розробках декорацій до вистав за Пушкінською тематикою та драматургією О.Островського.
    В 1936 році О.О.Осмьоркін отримує пропозицію оформити виставу "Євгеній Онєгін" в постановці О.Я.Таїрова для Камерного театру в Москві. Поема О.С.Пушкіна була перероблена в п'єсу письменником Сігізмундом Кржижанівським. Як згадує друга дружина О.О.Осмьоркіна Олена Гальперіна: "Осмьоркін був вражений цією "авантюрою", як він сказав, але не міг не визнати, що Кржижанівський в міру свого смаку п'єсу зробив. Довго думав Осмьоркін, чи давати йому згоду на участь в цьому неймовірному заході. Але спокуса роботи над "Онєгіним" перемогла. "Я, як художник, зроблю все, як написано у Пушкіна. Нехай там гуляють по сцені актори і говорять все, що від них вимагається - це не моя справа. А я вже бачу макети всіх сцен і не можу відмовитися". Ці рядки спогадів свідчать, що на момент 1930-х років О.О.Осмьоркін переосмислює власні підходи до театрального мистецтва. Тепер він вирішує питання сценічного образу суто як декоратор, підпорядковуючи живопис загальній ідеї твору, а не режисера. За спогадами О.К.Гальперіної, декорації вистави для Камерного театру О.Я.Таїрова були досить вдалою спробою єднання конструктивістських та функціональних рішень з реалізмом живописної форми. На жаль, постановка не була здійснена в зв'язку з закриттям Камерного театру та звинуваченнями О.Я.Таїрова в формалізмі.
    Але ідеї, започатковані О.О.Осмьоркіним в ескізах декорацій до "Євгенія Онєгіна", знайшли своє втілення в іншій виставі, приуроченій до 100-річчя смерті О.С.Пушкіна. У тому ж 1936 році головний режисер Ленінградського Великого драматичного театру Олексій Дикий запросив О.Осмьоркіна оформити Пушкінську виставу ("Сцени з лицарських часів", "Моцарт і Сальєрі", "Русалочка"). Не зважаючи на різні відгуки критики, вистава стала тріумфом О.О.Осмьоркіна як художника театру. Він на повну потужність зміг реалізувати свої творчі задуми, втіливши ідею поєднання сучасного і минулого. Зробивши декорацію досить аскетичною, майже класичною за стилем, обравши декілька основних домінант, що працювали на кожну частину вистави, О.О.Осмьоркін задав їй характеру співучасника сценічного дійства.
    Критик І.Березарк в рецензії, опублікованій в журналі "Звезда" № 4 1937 р., пише: "Декоративне оформлення і всякого роду звична театральна бутафорія замінена лише декоративними деталями, правда виключно виразними, завдання яких охарактеризувати зображуване середовище та визначити місце події". А критик Б.Мейлах в статті „В боротьбі за справжнього Пушкіна" в журналі "Театр" № 2 1937 р. зазначав: "Театр поставив п'єси як своєрідну виставу-концерт, без декорацій. Художник О.Осмьоркін створив вдалу конструкцію мізансцен, що відтворювала естраду концертного залу: легку колонаду, увінчану симетричним написом "1837-1937", зі зміною в глибині сценічної площадки завіси, зображуючої загальний фон дії. Умовність такого оформлення, яка, безперечно, сприяла зосередженню уваги глядача на ідейно-художньому змісті п'єси, була трактована одним із рецензентів вистави як формалізм. Хибність подібного твердження очевидна, оскільки це оформлення не тільки не суперечить завданню найбільш повного, реалістичного показу пушкінських задумів, а, навпаки, допомагає цьому розкриттю."
    В Пушкінській виставі О.О.Осмьоркін втілив в життя і ще одну заповітну мрію - показати власного Пушкіна, творчість якого він любив, а життя вважав гідним прикладом для будь-якого художника. Не менш яскравою є і остання театральна робота О.О.Осмьоркіна - оформлення вистави "Гаряче серце" до 120-річчя від дня народження О.М.Островського в Казанському Великому Драматичному театрі за режисурою О.Дикого, прем'єра якої відбулася 23 квітня 1943 р. Ось що писала критика про цю виставу: "І по формі ця вистава є викликом театральному побутовізму та натуралізму. В ній сценічні фарби покладені густо, жирно, ситуації загострені та підкреслені. Зв'язок Островського з народним російським театром, гостра зацікавленість драматурга театром Лопе де Вега і Сервантеса, використання ним багатьох прийомів "майданного театру" - все це відобразилося в постановці О.Дикого, який вірно відчув стиль п'єси. У повному співвідношенні з планами постановки протікала, мабуть, і робота художника О.Осмьоркіна. Вечір, що переходить в ніч, подано в перших актах наскільки живописно переконливо, що глядач майже відчуває, як небо поступово смеркає й густішає над будинком Курослєпова... " - писав М.Загорський в статті "Режисер і драматург. "Гаряче серце" в постановці О.Дикого", опублікованій в газеті "Литература и искусство" 3 липня 1943 року. Зазначимо, що художник досягає реалістичності суто театральними, декоративними засобами, не вдаючись до деталізації чи подробиці. Не випадково далі М.Загорський пише: "Разом з тим, живопис О.Осмьоркіна дуже театральний, і саме небо в нього - фіолетове в першому акті, золоте в третьому, неначе опонує небесам художників-натуралістів: "Я не справжнє небо, а театральне! Я теж граю у виставі..."
    Щоб досягти такого синтезу, О.О.Осмьоркін доклав чимало зусиль, зазначала його учениця Раїса Зелінська, яка разом з ним працювала над виставою: "Уже на наступний день свого перебування в Казані О.О.Осмьоркін послав Дикому телеграму: "Блукаю містом, виживаю натуралізм"".
    Весь час О.О.Осмьоркін бореться зі спокусою стилізаторства. Так само, як і в Пушкінській виставі під час роботи над "Русалочкою", коли він запобігав "оперності" і "псевдоруському стилю" - "Тільки не сарафани, не кокошники, і не камінь з перлинами", так і в "Гарячому серці" Островського Осмьоркін, використовуючи відкритість та гротескність лубка, насичує їх власним реалістичном змістом.
    Фактично О.О.Осмьоркін в театрально-декораційному мистецтві відстоює ідею, яка є надзвичайно актуальною і сьогодні - досягнення образності через декоративність та аскетизм засобів. Не можна не помітити, що ця ідея співзвучна з Осмьоркінською лінією в живопису - через малу форму виразити велику живописну ідею.
    Театр в умовах регламентованості суспільної думки, ідеологічної обмеженості радянського мистецтва, в силу своїх правил умовності сценічних взаємовідносин давав можливість художнику проводити живописні експерименти. Як згадувала та ж Раїса Зелінська: "Осмьоркін говорив, що відпочиває і розважається на цій роботі, тому що "можна робити, що хочеш, і як хочеш..."
    В театрі як і в живопису О.О.Осмьоркін виступає як новатор-еволюціоніст. Сміливо проповідуючи новітні, навіть авангардові ідеї, він всеодно знаходить опору для своїх пошуків в надбаннях традиції та класики мистецтва. Поєднуючи в єдине ціле ці, на перший погляд, несумісні напрямки особистісним вишуканим мистецьким та естетичним відчуттям, він робить можливим передачу цього відчуття іншим. Це чи не найголовніша риса творчих надбань О.О.Осмьоркіна.

Андрій Надєждін,
провідний науковий співробітник
художньо-меморіального музею О.Осмьоркіна